/

У с. Ямпільчик на Хмельниччині знайшлося відразу чотири родини нащадків адресантів «Непрочитаних листів 1941-го…». Їхніх дідів-прадідів у червні 1941 р. забрали до румунського кордону. Простих сільських хлопців мобілізували до 531-го стрілецького полку. У листах до дружин солдати хвилювалися за дітей, батьків, скаржилися на часті бомбардування, зверталися до Бога, щоб допоміг зберегти життя та побачитися з рідними, передавали вітання родичам і сусідам. Більшість з них загинули або зникли безвісти. Нерозбірливо написані послання на пожовклих папірцях – такі рідні для нащадків через майже 80 років.

Миколі Шмирку був рік, коли батько пішов на війну. Григорій Шмирко загинув у листопаді 1944 р. на Прибалтійському фронті. Лист від солдата читало три покоління: син, онук та правнук, який неймовірно схожий на воїна.

Батько Івана Олександровича з війни повернувся живим, працював у колгоспі. Несподівану звістку Олександра Назарова син читав із хвилюванням.

Чотири покоління родини Цасюків чекали у Ямпільчику на музейників і фронтовий лист від рідної людини. Іван Цасюк загинув у квітні 1945 р. у боях під час Віденської наступальної операції. Похований в Австрії на кладовищі с. Гольс. У кожному рядку його листа звучить тривога й турбота про дружину та дітей: «Дорога моя Любко! Я лише недавно пішов з дому, а здається, що минула вічність. Як згадаю, що насварив Нюську, то дуже мені шкода її. Не плач, моя дорога Любко, бо це не допоможе… Пиши мені відразу, і Нюська нехай напише щось від себе… Я вам вишлю трохи грошей. Мені вони тут не потрібні, а ви потребуєте… Не журіться, моя Любко, Нюся і маленький Вася. Як Бог дасть, то повернуся живим…».

Четвертий лист знайшов дорослого онука на роботі в сусідньому селі. Свого діда Віктор Римар бачив лише на фото, яке старанно зберігала бабуся Марія. Іван Мостіпака воював у складі 1-го Українського фронту. Зник безвісти в жовтні 1944 р. Лист від діда поповнить родинний архів нащадків.