До Дня пам’яті жертв Бабиного Яру в Музеї відбулася відкрита лекція-дискусія «Бабин Яр: пам’ять як відповідальність».
Гостем заходу став Юрій (Амір) Радченко – кандидат історичних наук, науковий співробітник Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», докторант кафедри всесвітньої історії ДНУ імені Олеся Гончара, науковий співробітник Центру сучасної історії імені Миколи Гаєвого Українського католицького університету. Модерував захід провідний екскурсовод Музею Ігор Бучма.
Розмова торкнулася того, як радянська влада конструювала зручну для себе пам’ять, послідовно викреслюючи з неї єврейський вимір трагедії. Спершу це відобразилося на долі Єврейського антифашистського комітету. Під час війни кремль охоче використовував його для залучення допомоги від Заходу, але вже за кілька років розгорнув кампанію боротьби з «космополітизмом» і лідери комітету зазнали репресій.
Але стерти пам’ять виявилося неможливо. Фізичне знищення місця трагедії – сумнозвісний замив яру, що призвів до страшної Куренівської катастрофи 1961 року, – лише посилило суспільний спротив. Переломним став 1966 рік. Як підкреслив пан Юрій, лише протягом вересня 1966 року відбулося два мітинги: перша акція 24 вересня та більш масовий мітинг 29 вересня за участю письменника Віктора Некрасова, літературознавця Івана Дзюби та небайдужих киян. Ця смілива акція фактично змусила владу відреагувати та встановити через десятиліття хоч якийсь монумент. Щоправда, і тут система залишилася вірною собі, навмисно приховавши національність жертв та перетворивши їх на абстрактних «мирних радянських громадян».
Це маніпулювання спровокувало тривалу боротьбу дисидентів та небайдужих за право відкрито говорити, що людей у Бабиному Яру знищували насамперед за те, що вони були євреями. Попри шалений тиск репресивної машини, завдяки єврейським громадам на території СРСР було встановлено близько 733 пам’ятників жертвам Голокосту.
Лише після розпаду срср, до 50-х роковин розстрілів у 1991 році, з появою пам’ятника «Менора» справжня пам’ять про єврейських жертв нарешті повернулася в публічний простір.
Сьогодні ж перед науковцями та громадськістю постають не менш складні питання про те, якими мають бути сучасні меморіальні простори, аби захистити історичну правду від нових маніпуляцій.
Учасниками заходу стали студенти історичного факультету Українського державного університету імені М. Драгоманова та представники Пристоличної територіальної громади. Слухачі виявили неабияку включеність у тематику та вразили спікера глибиною запитань. Посилена увага до таких складних тем – це саме те, що не дає пам’яті перетворитися на суху статистику.
